Національна опера України

Національна опера України — уславлений творчий колектив, знаний в усьому світі. Він має велику історію, освячену багатьма непересічними, важливими для національної культури подіями, іменами митців, творчість яких лишила яскравий слід на музичній сцені.

Виконавські традиції Національної опери України сформувалися на міцному фундаменті бездоганного професіоналізму та естетиці європейського гуманізму.

Впродовж усієї своєї діяльності перший театр України сповідував два важливих принципи — був справжньою музичною академією і водночас творчою лабораторією, де в горнилі мистецьких пошуків народилися сотні оперно-балетних вистав, багато з яких увійшли до золотого фонду української культури.

Історія Національної опери України, порівняно з іншими значними театрами світу, відносно коротка. Постійна оперна трупа була організована у Києві в 1867 р. і стала поряд з театрами Москви і Петербурга однією з кращих у Російській імперії.

Проте, артистичні традиції наших пращурів сягають значно глибших часів.

Арабські географи IX — X ст. у своїх творах згадують музичні інструменти східних слов’ян. За давньоруськими джерелами XI ст. на бенкетах володаря Київської Русі та його гостей розважали професійні музиканти.

У ХVІІ-XVІІІ ст. в Україні існував так званий спудейський (студентський) театр.

У 70-х рр. ХVІІІ ст. у Києві ставили музичні вистави приватні театри, зокрема й кріпацькі, де поруч з талановитими акторами-українцями виступали першокласні митці із Європи. У 1780 р. тут було створено й аматорську трупу з оркестром.

У 1805 р. (за іншими даними 1803 р.) підняв завісу перший Київський міський театр на 470 місць (архітектор Андрій Меленський), у якому йшли драматичні вистави російською і польською мовами. Досить часто тут давали опери і навіть балети. Виступали уславлені артисти М. Щепкін, П. Мочалов, А. Олдрідж, Л. Млотковська, К. Жівокіні.

У 30-50-х рр. ХІХ ст. звичними стають короткотривалі гастролі італійських оперних труп, які знайомили киян із найновішим європейським репертуаром.

Епізодичний показ оперних вистав, які знаходили все більше і більше прихильників, не задовольняв інтелектуально-естетичних потреб великого міста, особливо після того, як у 1834 р. тут відкрили Університет св. Володимира, що сприяло формуванню у Києві значного прошарку наукової та культурної інтелігенції, яка й порушила питання про відкриття у місті оперного театру.

Але у Петербурзі до прохань із провінції поставилися більш ніж прохолодно, вважаючи, що оперно-балетне мистецтво — прерогатива виключно імператорських театрів, які діяли тоді у Петербурзі та Москві.

Остаточним поштовхом до заснування у Києві постійної музичної трупи став грандіозний успіх двох сезонів італійської опери (1866–1867), яка, власне, й започаткувала постійний і систематичний показ музичних вистав у місті над Дніпром.

Зведення сучасної будівлі театру у стилі французьке відродження розпочалося у 1898 році за проектом Віктора Шретера, після пожежі в лютому 1896 році.

У серпні 1918 р. були поставлені, перекладені українською мовою опери: «Галька», «Фауст», «Травіата», «Черевички», «Казки Гофмана», «Богема», «Продана наречена», «Русалка», «Сільська честь», «Жидівка», «Мадам Батерфляй».

У післявоєнний період актори театру нагороджені Державною премією ім. Т. Г. Шевченка, а постановка Анатолія Шекера балету «Ромео і Джульєтта», здійснена у 1971 році, була відзначена медаллю ЮНЕСКО, як найкраща інтерпретація твору С. Прокоф’єва. Імена київських митців з’являються на афішах багатьох зарубіжних театрів. Анатолій Кочерга та Вікторія Лук’янець співають тепер на найпрестижніших оперних сценах Європи. З тріумфом виступають у Метрополітен-опера та Нью-Йорк Сіті-опера Володимир Гришко, Михайло Дідик.

Вистави київської трупи із захопленням слухали і дивились в останні роки у Німеччині, Франції, Швейцарії, Канаді, США, Мексиці, Данії, Іспанії, Італії, Японії, Польщі, Угорщині, Австрії, Голландії. З 4 квітня 2011 року художнім керівником призначено композитора Мирослава Скорика.