Меджибізький замок

Меджибізький замок — могутня фортифікаційна споруда, яка бачила під своїми стінами багатьох завойовників. Замок розташовано на перетині двох річок — Південний Буг та Бужок. Поселення, яке виникло тут, відоме з 1146 р. саме від місця свого розташування отримало назву — «межи Бугами», яка з часом трансформувалося в Меджибіж. Це одне з найстаріших міст Поділля.

В ХІІ ст. Меджибіж був центром удільного князівства. Вже в той час тут було дерев’яно-земляне укріплення. Під час монголо-татарського нашестя замок у Меджибожі наказано знищити, через що на сто років його історія преривається. З переходом Поділля під владу литовців на цих землях запанували князі Коріатовичі, які почали активно будувати оборонні споруди. Меджибізький замок було відновлено і розпочався новий етап в його історії. В цей же період на території Меджибізького замку зведено замкову церкву.

Меджибізький замок в період з ХІV—ХV ст. зводили з вапняку. Стіни мурів досягали завтовшки 1,8 м. У XV—XVI ст. Меджибізький замок розширився. Було зведено дві потужні вежі: одна мала п’ятигранну форму й отримала назву Лицарська, інша була круглою і отримала назву Офіцерська. Ці башти побудовано за останніми фортифікаційними вимогами того часу: артилерійські стрільниці на всіх ярусах, що мали із внутрішнього боку передстрільничі ніші з отворами для виведення диму від гарматних випалів. Товщина стін сягала 4-х метрів.

У 1540 р. Меджибізький замок переходить у власність до знатного магнатського роду Синявських. Меджибіж два століття був під їх владою. В цей час Меджибізький замок був важливим форпостом для всього краю, адже активізувалися напади турків. Це змушувало Синявських утримувати та удосконалювати Меджибізький замок. Тому в цей період розбудували і реконструювали замок. Це будівництво затягнулось на 46 років. Замок було розширено на захід, об’єднано мурами північно-східну Офіцерську вежу з Лицарською і дитинцем. В’їзд у Меджибізький замок перенесли із сходу на захід, викопавши перед ним глибокий рів, через який перекидали міст. На сході до барбакану був прибудований п’ятипелюстковий бастіон, який фланкував зовнішні стіни, а його бійниці секторного обстрілу дозволяли вести прямий та перехресний вогонь. Із завершенням перебудови, в центрі замку звели готичну каплицю.

Але ці всі удосконалення все одно не змогли перетворити Меджибіж на неприступну фортецю. Меджибізький замок спромоглися завоювати козаки, поляки, турки. Останні володіли замком та навколишніми землями усі 27 років з 1672 р.

В 1730 році помер останній з роду Синявських і Меджибіж став власністю Августа-Олександра Чарторийського, який також взявся за перебудову Меджибізького замку. Було реконструйовано костел, що набув барокових форм, на подвір’ї розбито сад і квітники.

Із 1831 р. Меджибізький замок з навколишніми землями перейшли під владу Російської імперії, що розмістила тут військовий гарнізон, а 1846 року замок у Меджибожі зазнав нової реставрації. Перебудову робили у романтичному стилі з елементами псевдоготики. Стіни будівель та мури Меджибізького замку покрито вапняним тиньком білого кольору і замок отримав романтичну назву «Білий лебідь». В 1846 році Меджибіж відвідав Т. Г. Шевченко. Наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. у замку розміщувався елітний гусарський полк.

Після першої світової війни та революції зі встановленням радянської влади замок починає занепадати. В 30-х рр. ХХ ст. в Меджибізькому замку розмістили маслозавод, що завдало великої шкоди. Вистоявши Другу світову війну, Меджибізький замок ледве зберігся у «будівельній війні». Міська влада дозволила розбирати споруди та мури замку для будівельних потреб громадян. Лише з 1967 р. у замку розпочались науково-дослідні та реставраційні роботи, а з 1971 р. тут створили музей.